Той здригнувся,  повернувся, але заспокоів себе думкою, що професор міг також дізнатися його імя та прізвище  з якихось газет.
А професор прокричав, склавши руки рупором:
- Чи не  є ласка ваша, я дам  зараз розпорядження відправити телеграму вашому дядечку у Киів?
І знову стрепенуло Барліоза.
Звідки цей божевільний знає про існування дядечки у Києві.
Адже про це точно в жодних газетах не було сказано.
А чи не має рацію Бездомний?
А що, як ці документи  «фількіна грамота»?
Що за дивний типок.
Телефонувати, телефонувати.
Зараз же потрібно зателефонувати.
Його швидко розяснюють.
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Тут біля самого входу до Бронноі з лавки назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин, який тоді при сонячному світлі окреслився із густоі спеки.
Лише зараз він був вже не легкий повітряний, а звичайний, з плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики, схожі на куряче піря; маленькі оченята, іронічні та напів пяні, а штанці у клітинку, були підтягнуті так високо, що було видно брудні білі шкарпетки.
