Ця риса зовсім не означає прямолінійність.
Щирість — одна з важливих позитивних рис особистості, яка виявляється у чесності, правдивості, відсутності протиріч між реальними почуттями та намірами стосовно іншої людини (або групи людей) і тим, як ці почуття і наміри підносяться їй на словах.
Не знаю, чи я завжди можу бути щирою.
Навіть із собою.
Але я хочу розвивати її.
Мені важко бути щирою із декотрими людьми.
На загал, мені легко бути щирою із групами і світом в цілому.
Ще варто задуматися над тим, чи стримання своєї реакції у розмові є щирістю?
Із справжніми друзями я не стримую своїх реакцій, я відведу друзів вбік і похвалю або дам нав’язливу пораду.
Але чи із знайомими потрібно це робити?
Є у мене знайомі, яких я вважаю повними мудаками, але якось мені не хочеться цього їм казати.
Ну мудак він, то й що, мені із ним просто працювати треба.
Але ж мені на нього і дивитися не хочеться.
Як мені в тому випадку працювати із людиною?
Якщо я притаю своє почуття до неї, вона у моїй невіербальній поведінці побачить відразу і не розумітиме її причини.
Якщо я скажу, чувак, ти хороший спеціаліст і добра людина, але більшість твоїх поглядів старі, як дідова грушка, і я не можу погодитися із ними.
Я навіть переповідаю Твоє висловлювання друзям, за яких переживаю, аби вони не стали такими як Ти.
То він хоч зрозуміє, в чім річ.
Ми зможемо працювати разом на високих тонах.
Так, він зовсім не подякує мені за мою щирість і не подумає, божечко, яка щира людина мені трапилася на шляху.
Ні, але все стане ясно.
Врешті решт, я ніяк його не осуджую, ми просто із різних оточень і в нас різні погляди на життя, різні цінності.
Різні бажання.
Тож розвиватиму я щирість і вміння слухати, мій Луцілію.
саме тому, найрозумнішою думкою для молодої людини, як шукає себе, яка намагається знайти джерела для зміцнення характеру, є звернення до науки та історії а не до обрядів і віри.
Пожива для серця, піднесена йому розумом, краще приймається.
І менше шансів, що вона виявиться отруйною.
Так просто працює наше тіло!
Спочатку ми нюхаємо їжу, тоді пробуємо на смак язиком, а тоді наважуємося ковтати, аби поживу міг обробити шлунок.
Чому ж із духовною поживою не так?
Чому ми пускаємо у серце ідеї, вірування, принципи не оброблені розумом?
У релігії дуже багато відповідей.
Релігія просвердлює нам дірочку прямісіньку у травну систему і не дозволяє нюхати те, чим ми харчуємося.
Є грубезні книги із дрібкою змісту а є навпаки.
Твори Еріка Емануеля Шмідта це якраз навпаки.
У нього кілька проблем об’єднані у одну розповідь.
Він не подає розв’язку проблем, він лише декларує їх, показує старі поняттям у новому світлі, під іншим кутом.
У Еріка Шмідта немає негативних чи позитивних персонажів.
Він не осуджує.
Його персонажі бувало осуджують ту чи іншу ідею і вони, зрештою, мають на це право.
Щось схоже можна зустріти у фільмах Хякі Мідзао.
Хто чинить неправильно?
У кожного свій мотив.
Читво напружене і цікаве.
Розчулює і заставляє мислити.
Після нього з’являться нові ідеї.
Написане легко.
Є елемент надзвичайного і низка буденного.
Цей баланс є дуууже важливим, і я боюся, що у мене він є порушеним також.
Інколи із колегами по роботі справді бракує сміливості їх послати, але це потрібно робити через емпатію.
Мамо, давай зайдемо у Макдональдс, я хочу бургер!
Тобі дуже подобаються їхні бургери, правда ж?
Таак!
Але ж сніданок був ситним і смачним, і час обіду ще не настав.
Ми не підемо у Макдональдс, ми щойно поснідали і не голодні, ми спішимо і навіть якщо б ми були голодні ми б пішли на корисні бургери, із нутовою котлетою, а не телячою.
Я теж скучила за бургерами, цього тижня ми всі разом підемо на смачні вегетеріанські бургери!
Якась я не емпатична)
Я тримаюся з своїх старих друзів завдяки своїй сміливості.
В більшості випадків я та перша людина, яка дзвонить і кличе на зустріч.
Але Нових друзів мені знайти не легко!
Коли я обираю людину, із якою мені б хотілося познайомитися ближче, я відчуваю брак уважності.
У мене вдосталь сміливості, аби розпитати їх про життя, але я питаю щось дурне і не в самісіньке серце.
Та й людина думає, що вона на інтервю якомусь.
Отож, потрібно відновити стару звичку заводити досьє на людей.
Це мені дуже допомагало у юнності і зараз допоможе.
А ще потрібно розвивати емоційний інтелект.
​
хто я ? нігіліст? багато християн звинуватили мене б у марновірстрві, хоча вони самі в омані, адже релігія ніщо інше, як публічне марновірство.
релігія - це торгівля вічним життям.
вічне життя - ефимерна мрія людини ще із того моменту, коли вона перше усвідомила смерть як щось об’єктивне, щось, що стосується її самої.
Можна з певністю сказати, що як тільки людська істота усвідомила, що її життя обмежене у часі, вона відмовилася прийняти цей факт, натомість почала вірити у життя після смерті.
Усі життєві цілі людини є досяжними, окрім однієї - повний контроль над смертю.
Як би там не було - сьогодні наших знань недостатньо, аби навіть уявити у якій формі ми контролюватимемо смерть свого тіла.
Хоча, на даний момент відомо багато можливих варіантів продовження життя.
Я не враховую цей факт, адже якщо ми житимемо по кілька сотень років, одного дня і цього стане не достатньо.
Страшною є сама мить смерті і її безповоротність!
Саме тому, ми ніколи не змиримося із кончиною, хіба навіть житимемо тисячоліттями.
Я живу тисячоліття.
Але одного дня я зникну.
Моя свідомість зникне.
Я не зможу більше себе усвідомити.
Я не згадаю цієї миті.
Я не відчую нічого.
Оця наша мрія і збурює уяву.
Причина виникнення релігії криється у потужності нашого мозку, який дозволяє продумати складну схему із безліччю умов, яка веде до вічного життя.
Адже усі живі істоти помирають і усі вони усіляко намагаються уникнути смерті.
Людина намагається уникнути її не лише фізично, але й ілюзорно, будуючи в голові ілюзію безсмертя.
Те, що людська істота є найбільш розвинута поряд із іншими істотами, впливає і на той факт, що вона готова добровільно прийняти смерть.
Причому, навіть тоді, коли вона не вірить у вічне життя.
Однією із природніх причин добровільної смерті є прийняття її для збереження життя своїх нащадків.
Це явище спостерігається також і в тварин!
Ось, чому я вважаю його природнім.
Згадала я про це ось чому - у разі існування вічного життя не було б потреби у розмноженні.
Наші тіла неможливо уявити без репродуктивних властивостей.
Саме поняття живого передбачає розмноження.
Решта речовин, які не вважаються живими, саме їх і можна назвати вічними, це тіла, які створилися одного разу (або існували завжди), які в тій чи іншій формі існуватимуть вічно.
Ми, дозволю нагадати, також складаємося із таких тіл. наші тіла в тій чи іншій формі існуватимуть вічно.
Але, власне, не житимуть.
'ми' - це означення нашої свідомості, що викликана наявністю і будовою мозку.
Зміна фізичної форми мозку призведе до повної зміни свідомості, на щастя наші знання у цій галузі дозволяють нам сказати про це впевнено.
Проте, на відміну від каміння набутки живих зберігаються у їхніх тілах та у генетичних кодах нащадків, живе може еволюціонувати.
Отож, у кожного виду живої істоти деталь вічності та безсмертя.
Проте безсмертя живої істоти включає розвиток, так, як безсмертя неживих тіл може передбачати тільки зміну форми.
А люди ще більше відрізняються.
У нас безсмертя має додаткову деталь.
Люди мають історію.
Вони можуть розвиватися не лише генетично, але й духовно.
Отож, тут увже можна ввести поняття безсмертя духу.
Ти - суб’єкт, живе тіло, Твоє Я обмежене тривалістю життя твого тіла.
Але Ти людина і твоє я може продукувати.
Продукт твого я можна передати нащадкам безпосередньо.
Вони в свою чергу, можуть передати це своїм нащадкам.
Людський рід може крок за кроком вдосконалити себе.
Наприклад, увіковічнити свою свідомість.
Хоч момент смерті і потенційна втрата свідомості і далі тяжіє над Тобою.
В цей момент отримує беззаперечний сенс поняття реінкарнації та існування душі, але я повинна глибше ознайомитися із цими поняттями та осмислити їх.
Чи не у індивідуалізмі криється цей вічний жах?
Якщо сприймати себе, як деталь одного цілого, а не як об’єкт, смерть зникає.
Але власне, релігія пропонує рішення для індивіда.
Ти можеш отримати вічне життя, твоє тіло помре а свідомість житиме далі.
Ні.
Тут далі криється загадка.
Ми  - це конкретно злиття свідомості та тіла.
Що ми без тіла?
Чи можемо ми зараз усвідомлювати себе без тіла?
Сон - щось схоже.
Але, наскільки дозволяється нам зробити висновок наші знання, ота вся свідомість просто у нашому мозку і обмежена його формою.
Якщо є вічне життя для нашої свідомості, для чого нам продукувати земних нащадків?
Чи не про це говорив Петро?
Що навіть не варто тратити на це час, краще зосередитися на вдосконаленні своєї свідомості, душі, аби перейти у інший стан із максимально “чистою” душею та увійти у край вічної любові.
Можливо розв’язок рівняння -абсолютна відмова від репродукції, припинення еволюції.
Ото і є кінець - остання людина.
Чи це мав на увазі Петро?
Якщо він це мав на увазі, то це все дуже смішно.
Ото, як виходить - християнська мораль полягає у суїциді людського роду.
НАВІЩО?
Чорт забирай, для  мене так важливо диференціювати себе як засіб для певної мети, що я не можу осмислити все у ключі, що я є і мета і центр, як людська істота.
Саме це усвідомлення моєї майбутньої кончини і заставляє мене шукати, не знаючи спокою.
Якщо я б була квітучим кущем, я б не задумувалася на цим питанням.
Але у людей великим мозок, саме тому ми зрозуміли більшість умов життя.
І як тільки ми зрозуміли,  ми уперто протиставимо себе цьому, ми миттю відділяємо себе як засіб і ставимо в центр Бога, як мету.
Але якщо ми ставимо себе назад у центр, все втрачає сенс, для чого???
Ми ридаємо у Власній безпорадності.
Нам це рівняння не розв’язати.
Принаймі мені, мені не вистарчає навіть настільки великого мозку.
І може колись люди більшими зусиллями розв’яжуть.
Але до того часу я зникну.
А чи буду я радіти, що колись якісь люди знайдуть розгадку?
Ні, бо ІНДИВІДУАЛІЗМ.
Тисячі питань.
Я ридає.
Прагматично сенсу не знайти, треба шукати ілюзорно, таки так.
Згинути у щирому захопленні миттю творення.
Сміятися у щасті, насолоджуватися екзистенцією, сама передумова якої - смерть.
Це велике вміння.
Ловитва невловимого птаха.
Треба навчитися.
Ти вмієш, а я ще буду вчитися.
Ага, а ще мій друг християнин відповів мені на питання Звідки Ти знаєш, що є життя після смерті?”
“Я не знаю, я вірю.
Ось в чому справа.”
Я би назвала це “Два грама соми и прочь всякие спори”.
А мені цікаво ось що - звідки у нас ця підсвідома потреба у самовідокремленні?
Як може бути інакше?
А може життя то лише та одна мить, коли ми відокремлені?
