- Ах, як страшно! - верещать різнокольорові дівиці.
- Ах!
Це жахливо!
- Mesdames, спостерігайте! - кричу я їм.
- Час дорогий!
А сам я поспішаю, виміряю діаметр...
Згадую про корону, я шукаю очима пораненого офіцера.
Він стоїть і нічого не робить.
- Що ж це ви? - кричу я.
- А корона?
Він знизує плечима і безпорадно вказує мені очима на свої руки.
У бідолахи на обох руках повисли різнокольорові дівиці, прижимаються до нього від страху і заважають працювати.
Беру олівець і записую час із секундами.
Це важливо.
Записую географічне положення пункту спостереження.
Це теж важливо.
Хочу визначити діаметр, але в цей час Машенька бере мене за руку і каже:
- Не забудьте ж, сьогодні об одинадцятій годині!
Я забираю свою руку і, вартуючи кожною секундою, хочу продовжити спостереження, але Варенька судорожно бере мене під руку і прижимається до мого боку.
Олівець, скло, креслення - все це падає на траву.
Чорт знає що!
Пора вже, накінець, зрозуміти цій дівчині, що я дратівливий, що я, роздратувавшись, стаю божевільним і тоді не можу за себе відповідати!
