Як людині, яка ніколи не курила тютюн, мені важко уявити, щоб якась моя історія купівлі сигарет вартувала б того, аби нею поділитися.
Тим не менш, коли місце подій — Куба, сигарети — не сигарети, а кубинські сигари, і настрій — тільки б вляпатися в якусь пригоду — всі попередні уявлення перестають бути чимось оправданим.
Ідея сувенірів з Куби для друзів ніколи не мала двох варіантів.
Везти каву — проблемно через обмеження на вагу єдиного рюкзака.
Ром — взагалі нереально враховуючи відсутність сумок окрім ручної поклажі.
А коробка сигар — і по габаритах, і по масі, і по можливості поділити її на велику кількість людей — ідеальний варіант.
Не маючи жодного досвіду у виборі хороших сигар,  із самого початку було прийнято рішення консультуватися в офіційних маркетах.
Благо, таких в Гавані не бракує.
Там тобі хорошою англійською грамотно пояснюють важливі деталі щодо “міцності”, формату (співвідношення довжини, діаметру і ваги), характеристики процесу горіння.
На Кубі можна придбати понад сорок форматів, тому кваліфікована консультація — невіддільна частина процесу придбання сигар.
Інша справа — ціна.
250CUC (1CUC ~= 1$) за обраний формат (25 шт в коробці) — це дещо більше, ніж я мав намір потратити.
10$/сигару — це лише трішки дешевше, ніж цю сигару можна придбати в Україні у невідомих перекупників.
Після кількох невдалих спроб знайти прийнятнішу ціну, в передостанній день в Гавані я дав собі трохи спокою і вже за традицію відправився на набережну Malechon.
Пошуки нових співрозмовників мені давалися набагато легше, то ж вже через десять хвилин після початку прогулянки нові друзі передавали мені пляшку з ромом.
У мене не було наміру знову гратися у свої психологічні ігри аби здобути нову історію цікавих персоналій.
То ж розмови точилися на цілком буденні теми, серед яких — і злощасні сигари.
Проникнувшись моїм розпачем щодо ціни, Ніколас та Естебан запропонували зустрітися завтра на цьому ж місці, звідки вже вони проведуть мене до людей з прийнятнішими пропозиціями.
Останній день подорожі вже був розпланований, та і значної довіри ці хлопці не викликали, тому я люб’язно відмовився.
Проявивши адекватне розуміння ситуації, новоспечені консультанти натомість поділилися методом, що допоможе придбати мені сигари втричі дешевше і без них.
Суть ідеї дуже проста.
Щодня на тютюнових фабриках Гавани відбуваються крадіжки цілих ящиків із сигарами, які потім перепродуються вдвічі, а то і втричі дешевше від ціни у маркеті.
На оффлайнових картах Maps.
Me, Ніколас відмітив мені локації двох таких фабрик, які мають офіційні маркети при виробництві.
Але, замість іти в цей маркет, потрібно зупинитися біля входу і почекати менше п’яти хвилин часу.
До тебе обов’язково підійде хтось, хто запропонує купити сигари.
Далі — справа за малим.
Наступного дня, о 14:00 я стояв навпроти входу в маркет біля однієї із відмічених фабрик.
Знадобилося близько двадцяти секунд, аби підозрілого виду тип підійшов і тихо запитав, чи не хочу я купити сигар, рому або кави?
Звісно, я ж за цим і прийшов.
Поки ми йшли між старими гаражами в невідомому мені напрямку, важко було не задуматися над доцільністю мого плану.
Роздуми перервав шум, спричинений відкриванням іржавого дверного замка.
Ми ввійшли в погано освітлений гараж.
Картина нагадувала гангстерські фільми.
Приміщення доверху закладено ящиками із краденим товаром.
В одному з кутів — пластиковий столик із маленьким чорно-білим телевізором, недопалки сигар, відкрита пляшка рому та дві склянки.
На стільчику поряд стола — чоловік у брудному комбінезоні, зі старим телефоном марки Nokia, жваво веде з кимось бесіду ламаною англійською.
Помітивши мене, “підприємець” згорнув рукою недопалки зі стола, піднявся зі стільця і запропонував мені присісти.
Дограючи впевненого покупця до кінця, я без вагань погодився на його пропозицію.
На наступну пропозицію рому я не пристав.
Не через брудні склянки, ні.
Намагався дотримуватися сюжетної лінії “спочатку — бізнес”.
Вислухавши пояснення того, які саме сигари шукаю, чоловік, з яким я прийшов від фабрики, зняв декілька ящиків з-під стіни і витягнув звідти ту саму упаковку “Romeo y Juliet”.
Прозвучало коротке “one hundred cuc”.
Настав час промови, яку я репетирував усю дорогу, поки ішов до фабрики.
Говорив повільно та виразно, акцентуючи увагу на обраних словах.
Попри не надто комфортні умови, вдавалося, як на мене, зовсім добре.
- “Я знаю, що ціна цієї коробки — 70CUC.
Детальні розцінки на різні формати сигар мені пояснили хороші друзі із місцевих.” — і підтвердив свою інформацією декількома прикладами “реальних” цін для різних форматів та виробників сигар.
— “Я можу дати вам 70CUC за коробку, або піти на іншу фабрику.”
Мій впевнений спіч не справив абсолютно жодного враження на цих бувалих бізнесменів.
Тож наступні декілька хвилин ми провели в суперечках щодо ціни.
Прийнявши, зрештою, мою непоступливість, дилери погодилися на 70CUC.
Коробку опечатали всіма потрібними ліцензіями, загорнули в папір і попросили покласти в сумку тут на місці.
Аби закріпити транзакцію ми перекинули по склянці рому та потисли одне одному руки, після чого я залишив гараж.
Досі не вірячи в успішне завершення цієї авантюри, я ще деякий час схвильовано оглядався чи бува ніхто мене не переслідує.
Але цього дня удача не мала наміру підсовувати мені жодних неприємностей.
Ця історія для мене особисто могла б не мати аж такого значення.
Проте, деякі з попередніх кубинських пригод, що передували купівлі сигар, таки посіяли в голові думку, що принцип “а чому б ні?” — не завжди має бути життєствердною позицією.
Але про кокаїнові вечірки розповім іншим разом.
