Маргарита торсонула штору в бік і сіла боком на підвіконня, огорнувши коліно руками.
Місячне світло лизнуло її з правого боку.
Маргарита підняла голову до місяця і зобразила вдумливе та поетичне обличчя.
Кроки пролунали ще зо два рази, а тоді неочікувано затихли.
Ще трошки помилувавшись місяцем, зітхнувши для пристойності, Маргарита повернула голову до саду і дійсно побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі цієї самої садиби.
Місяць яскраво обливав Миколу Івановича.
Він сидів на лавочці, і з усього було видно, що він опустився на неї раптово.
Пенсне на його обличчі якось перекосилось, а свій портфель він стискав у руках.
- А, здрастуйте, Миколо Івановичу! - сумним голосом сказала Маргарита, - добрий вечір!
Ви з засідання?
Микола Іванович нічого на це не відповів.
- А я, - продовжувала Маргарита, все більше вилазячи в сад, - сиджу сама, як бачите, сумую, дивлюсь на місяць і слухаю вальс.
