Себе Маргарита бачити не мала змоги, але вона добре бачила, як змінився майстер.
Волосся його біліли тепер при місяці та сзади збиралися у косу та вона летіла за вітром.
Коли вітер віддував плащ від ніг майстра, Маргарита бачила на ботфортах його згасаючі зірки шпор.
Подібно юнаку-демону, майстер летів, не відводячи очей з місяця, але посміхався їй, ніби добре знайомій та улюбленій, і щось, за придбалою у кімнаті N 118-ть звичці, сам собі бормотав.
І, нарешті, Воланд летів також у своєму справжньому обличі.
Маргарита не могла б сказати з чого зроблено повод його коня, та думала, що можливо, це є місячні ланцюжки та сам кінь - тільки глиба мороку, та грива цього коня - хмара, а шпори вершника - білі плями зірок.
Так летіли у мовчанні довго, допоки і сама місцевість внизу не стала змінюватися.
Сумні ліса потонули в земному мороці та повлекли за собою й тьмяні леза рік.
Внизу з'явилися та стали відблискувати валуни, а поміж них зачорніли провали, в які не проникало світло місяця.
