Экіпажі гуркотять мостовою, шум, гамір...
Нарешті всі поїхали, стало знову тихо.
Батько нареченої повертається в дім; в залі лакеї прибирають зі столу, в сусідній темній кімнатці, яку всі називають «прохідною», сморкаються музики, всюди метушня, біганина, але йому здається, що в будинку порожньо.
Солдати-музики метушаться в своїй маленькій, темній кімнатці, все ніяк не можуть знайти місце разом зі своїми громіздкими пюпітрами та інструментами.
Вони прийшли нещодавно, але повітря в «прохідній» стало помітно густіше, нема жодної можливості дихати.
Їх «старшой» Осіпов, зі збитими від старості в паклю вусами, стоїть біля пюпітра й сердито вдивляється в ноти.
— А тобі, Осіпов, сносу нєт,— каже підполковник.
—Скільки років я вже тебе знаю?
Років з двадцять!
—Бвльше, ваше високоблагородіє.
На вашому весіллі грав, якщо ізволітє помніть.
— Да, да...— зітхає підполковник і замислюється.
—Така, брат, історія...
Синів, слава богу, поженив, теперь ось доньку видаю, і залишимось ми разом з старою сиротами.
Нема тепер в нас діток.
Зовсім розділились.
