Роздуми про карантин
Іноді думається, що ці місяці карантину – це частина якоїсь духовної практики.
Життя кинуло нас в такі обставини, коли втрачається відчуття часу, відчуття звичного грунту під ногами, відчуття простору та соціальних дистанцій у всіх сенсах.
Особисто я наче вже по енному колу проходжу оті стадії, що починаються від заперечення, а завершуються смиренним прийняттям.
Іноді здається, що всі навколо сильно перебільнують значення подій, що насправді наче не дуже щось і змінилось.
А часом таке враження, що світ перевернувся догори дригом.
Мабуть, слід питатися про досвід на карантині, попередньо посортувавши респондентів.
Бо карантин вистапив собі калібратором.
Життя змінилося або не змінилося, в залежності від фаху, стилю життя, натури, наявності дітей (і їх віку) та статі.
От мій чоловік – виразний інтроверт і домосид, то йому віддалена робота, нехай з великою кількістю онлайн перемовин – це ще виглядає як зона комфорту.
Така особа, що потребує живого спілкування, обіймів, зміни картинок перед очима – така, як ото я – тепер має більше приводів для впадання у депресію.
Каратин дуже ефективно показав стереотипні ролі жінки – яка в першу чергу опікуватися дітьми, що тепер 24-на-7 вдома, яка тепер має більше готувати, все це поєднуючи якимось чином із віддаленою роботою.
Ці гендерні нюанси, думаю, видно у різних сферах, але конкретно про зниження продуктивності жінок-дослідниць писало навіть у Nature.
Домашній режим повернув мене у самовідчуття, які були під час декрету (оце лише півтора роки з нього як вийшла).
Тоді був перманентний стан «на сторожі»: то треба погодувати дитину, то переодягнути, то вже пора надвір – немає можливості розпоряджатися собою і своїм часом.
По виході на роботу потрошки поверталось своє власне «я» - коли можна планувати час, а іноді й просто посидіти та подумати.
І от знову – ти завжди маєш бути «на підхваті», бо з двома 4-річками так є.
Щойно зануришся у читання чи іншу роботу – вже комусь треба підтерти дупцю, подати обід чи загасити істерику.
І ти постійно у активному фоновому режимі радару.
Це страшенно вимучує.
Хочеться часом крикнути: набридло, що без мене валиться світ !.
З іншого боку, так шкода людей, яких хвороба закрила самотніми у чотирьох стінах.
Бо ці постійні джерела крику і потреб – дітиська – вони ж і вічне джерело притульності.
А коли соціальних контактів мало, коли зась підходити ближче, ніж на півтора метр и, без обіймів можна задихнутись – отоді відчуваєш справедливість всесвіту, бо за всі твої вкладання енергії він дарує тобі любовний безліміт.
Каратин повернув усвідомлення того, яким важливим є тілесний контакт.
Ми всі істоти фізичні.
Здається, я колись читала про експеримент: малих мавпенят змушували обирати між їжею та обіймами, і вони обирали друге.
Тепер всуперед усім порадам зняти маску – це вже жест особливої довіри (чи може, глупоти? ).
А в наш час віддаленої любові ми часом забуваємо про все це.
Продовжуючи метафору із декретом, я знову пригадала, яким важливим стає самоналаштування.
«Встала вранці – одягни красиві сережки» – так радила мені сестра, коли тоді вже світ ставав геть немилим.
А нині знов порада актуальна.
Коли не треба нікуди виходити, все одно треба причесатися, підфарбувати очі, сподобатися собі у дзеркалі.
Це як старт для нормального руху.
«Краса для самої себе» – тебе майже ніхто не бачить, але є один незмінний спостерігач – ти сама.
Якщо собі подобаєшся, то і погода у вікні приязна .
Та й тим самим робиш «часові зарубки» - новий день, нові сережки.
Бо тепер все, як у фільмах про в’язнів, які втрачають відчуття дискретності часу – він плине однаково і аморфно.
Розмивається поняття робочого дня, буднів та вихідних.... тому треба хоча б самотужки окреслювати ритм: «чітко» і бажано позитивно починати свій день, якось «маркувати» вихідний – поїздкою чи хоча б декоративною зміною розпорядку, святкувати свята.
Бо неперервний, суцільний час має здатність нас дезорганізовувати.
На карантині більше часу на сім’ю?
Не треба витрачати годину чи дві на дорогу?
Ну але ж як легко втратити ці заошаджені години та ще й більше часу, коли зникають звичні «дзвіночки».
Вже не так важливо, що в 18 годині закінчується робочий день, не треба бігти у садочок забирати дітей, і так далі, і по колу.
Отак і минає день: батьки переважно у ноутбуках, а діти бавляться «у роботу на ноутбуках» .
Добре, що хоч циркадні цикли ще на місці .
Загалом, констатую цей ефект «бабака» як втрату однієї з констант, одного із «слонів», на яких стоїть наше життя – нехай  примарного  контролю над часом.
А ще один артефакт, який випливає при цьому на поверхню – неможливість будувати плани на майбутнє.
Ми, жителі сьогодення, звикли купувтаи квитки за півроку, розписувати свій щотижневик чи гугл-календар.
Аж тут – форс-мажор.
Сплановане відміняється, а нове напланувати тепер і страшно, і невпевнено.
Другий «слон», який похитнувся – відчуття простору.
Тут взагалі парадоксальна ситуація.
Інформаційні платформи створюють враження близькості, яка « у справжньому житті» ще може сприйматись як оманлива.
Коли ж ці способи спілкування із альтернативи перетворюються на домінантні – то часом ця віддалена близькість сприймається навіть яскравіше.
Наприклад, цього року на Великдень ми «збиралися родиною» через ZOOM-сесію.
Так, бракувало фізичної присутності – але ми вже багато років не святкували у такій великій компанії!
З’їхатися по-справжньому всім, до однієї хати, неможливо – родина розрослася, нема де сісти, нема де спати....
А тут ми дійсно були всі разом, хоч це «разом» і не на 100%.
Тому ще невідомо , ближчими, чи дальшими були насправді.
Близьке стало далеким: як от сусіди по під’їзду .
А далеке стало дуже близьким: я вперше побувала у музеї Фріди Кало, побачила, де багато років утримували Нельсона Манделлу, подивилась розкішну постановку лондонського театру.
Завершу це моє філософське есе таким спостереженням: карантин до певної міри повернув «світ середньостану».
Це я посилаюсь на теорію Насіма Талеба про чорних лебедів: він казав, що розвиток цивілізації сприяє тому, що все більш ймовірними стають статистично нетипові події та явища.
Найбільш яскраво мені це виглядає саме у контексті простору і переміщень.
Відколи люди винайшли літаки, середньостатистична людина має більше шансів здійснити шалено довгий «стрибок» у просторі, відвідавши країну на іншому боці земної кулі.
Відколи ми освоїли віртуальний світ комунікацій, значно ймовірнішим стало для української дівчини вийти заміж за парубка з ...., скажімо, Гватемали .
І так далі....
Так от введені обмеження часто «відсікають» ці нетипові події: бо вже не вдасться знайомій вирватись у Берлін на концерт, і не вийде мені поїхати у відрядження в Англію.
Простір став обмеженим розмірами «комірки», куди можна заїхати власним авто або дійти пішки, або ж куди встигнеш дійти за час, який чоловік погодився посидіти із дітьми замість тебе .
