Він побачить сидячого на лавочці солідну людину похилого віку з бородкою, у пенсні та з трохи свинячими лініями обличчя.
Іван Миколайович завжди застає цього жителя особняка в одній і тій самій мріючій позі, з поглядом, зверненим до місяця.
Івану Миколайовичу відомо, що, насолодившись місяцем, сидячий тот же час переведе очі на вікна ліхтаря та впреться в них, як би очікуя, що зараз вони розпахнуться і з'явиться на підвіконні щось незвичайне.
Усе подальше Іван Миколайович знає напам'ять.
Тут треба неодмінно якомога глибше зхоронитися під решіткою, бо от зараз сидячий почне неспокійно хитати головою, блукаючими очами ловити щось у повітрі, неодмінно заховпливо посміхатися, а потім він враз всплесне руками у якійсь солодощавій тузі, а потім і просто задоволено голосно буде бормотати:
-Венера!
ВЕнера!..
Ох я, дурень!..
