-Володику, а це ж хто такий? – запитала мати пошепки.
-Ах! – спохопився Володя.
– Це, маю честь представити, мій товариш Чечевицин, учень другого класу…
Я привіз його з собою погостювати у нас.
-Дуже приємно, ласкаво просимо! – радісно сказав батько.
– Пробачте, я по-домашньому, без сюртука…
Проходьте!
Наталю, допоможи панові Черепіцину роздягнутися!
Господи боже мій, та проженіть цього собаку!
Це кара!
Трохи згодом Володя і його друг Чечевицин, приголомшені гучним вітанням і досі рожеві від холоду, сиділи за столом і пили чай.
Зимове сонечко, пробиваючись крізь сніг і візерунки на вікнах, тремтіло на самоварі і купало своє проміння у чашці для полоскання.
У кімнаті було тепло, і хлопці відчували, як у їхніх змерзлих тілах, не поступаючись одне одному, лоскоталися тепло і мороз.
- Ну, ось скоро і Різдво! – говорив співучо батько, згортаючи із темно-рудого тютюну папіросу.
– А чи давно було літо, і мати плакала, тебе проводжаючи?
Аж ти й приїхав…
Час, брате, йде швидко!
Ахнути не встигнеш, як прийде старість.
Пане Чибісов, їжте, прошу вас, не соромтеся!
У нас по-простому.
