Зимові прикрощі
Коли зайти у лікарню, то перше враження кидається в ніс.
Завжди цей специфічний запах медикаментів, який існує там, де людину, яка зашпорталася на життєвому шляху, намагаються знову на цей шлях направити.
Льоня лежав у палаті №9.
Очима від розглядав білу стелю, а думками він все ще був на тій клятій лижні в Буковелі.
Хто ж знав, що стрибок з трампліна завершиться тут під крапельницею…
І от тепер, лежи тут і чекай, поки відійде післяопераційна анестезія і прийде біль… чи не прийде?..
- До вас тут ще компанія, щоб не сумно було! – обізвалася одна з санітарок, заводячи в палату каталку зі ще одним хворим.
– Обережно, сонечко, зараз ми тебе перекинемо на койку.
Льоня відірвав очі від стелі і глянув на койку напроти.
Дві санітарки переносили на койку хлопця приблизно такого ж віку, як і сам Льоня.
- Зараз, після операції, лежимо і не ворушимося, - нагадала, виходячи з палати, санітарка.
– Тобі поставлять крапельницю.
По хвилі медсестра принесла штатив та, вмостивши на нього пляшку з фізрозчином, почала мудрувати над новоприбулим хлопцем.
Коли вона пішла та луна від її кроків загубилася десь у коридорі лікарні, єдиним звуком, який залишався в палаті, став шум холодильника.
Льоня знов вперся очима у стелю.
- Є тут хто? – почулося з койки напроти.
Льоня підняв голову та подивився через прохід.
На подушці лежала короткострижена чорнява голова того хлопця.
- Так, я Льоня.
Тут, напроти тебе.
- Добре, - почулося знову.
– Я Сашко.
Давно ти тут?
Льоня хотів сказати щось дотепне, але нічого дотепного в голову не прийшло.
- Буквально перед тобою привезли з операційної, - просто сказав він.
- Що тобі робили?
- Шпицю в ногу вставили.
Поламав був.
– Льоня скривився, згадавши хруст у гомілці, який він відчув у зловісний момент приземлення з трампліну.
- Де?
На лижах катався? – припустив Сашко.
- А як ти здогадався?
На лижах таки.
У Буковелі.
- Та, що там здогадуватися.
Зараз такий період, що коли ногу зламав, - значить, скоріше всього, десь в горах на лижах.
Я й сам такий.
- О!
А ти де був?
Теж у Буковелі?
- Ні.
– Сашко оживився.
– Я Буковель не люблю.
Був у Мигові.
Мені там більше подобається.
Людей менше, та й ціни нижчі.
- Ніколи там не був.
Та мабуть вже й не буду.
Ці останні слова Льоня промовив скоріше для себе, аніж для Сашка.
- Не будеш? – сказав Сашко таким тоном, ніби дійсно здивувався.
- Слухай, а ти взагалі ще поїдеш кататися на лижах?
Сашко не відповідав.
Льоня знову почув, як почав гудіти холодильник.
"Коли він уже вимкнеться?
Вони, що, поставили його на максимальну температуру?", - вже почав міркувати Льоня.
"Вирішили нам тут продовжити зимову відпустку".
Він згадав холодильник у номері в Буковелі: старенький механізм не давав нормально заснути.
А в ніч після того жахливого сальто з трампліна Льоня не спав взагалі.
Нога гула від болю, а голова - від шуму холодильника.
- Знаєш, - по хвилі повів Сашко, - я тепер туди не поїду, навіть якщо мені за це заплатять.
