Чи то дорога у нас збереглася, чи то ми, при тій дорозі, змінюємося, але все ж таки, є.
А дорога в нашому селі,  то ще за "бабці  Австрії".
Мене завжди заворожували ті , рівненько виложені, кАмені.
Всі вони червоні, тільки зрідка трапляються білі.
По цій дорозі я, дитиною, гонила  пасти корів.
Тоді, сорок років тому, дорога була чистіша,  а вже потім почали підсипати  гравієм.
А коли проводили по склу газ, то взагалі, все перерили,  наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося.
Ми любимо казати, що час лікує, розставляє  все на свої місця.
Так і є .
Час відновив нашу , таку милу,  дорогу.
Дощі змили  все зайве і я знов, місцями, бачу свої червоні камені.
Не каміння, а саме , як в нас кажуть, кАмені.
Так само, і з нами - людьми.
Все, що істинне і вічне - те вистоїть і переможе.
Нашу, ще австрійську,  дорогу і засипали і асфальтом закатували.
І де воно?
Пішло за водою, вітром, снігом, за колесами важкого автотранспорту.
А каміння є, бо воно з природи, не створене нами, а Більшим за нас.
Тай таке воно.
