(до речі, в заголовку і на кнопці пропущені закриваючі лапки :))
Якщо говорити про те, чи була я мрійливою дитиною - о, так!
Мої мрії змінювали одна одну десь приблизно кілька разів на рік, а то й частіше.
Коли я дізналась, о моя мама була медсестрою, я, звичайно, теж мріяла про кар'єру медика.
Трохи згодом, прочитавши у віці десь приблизно 10 років "Педагогічну поему" Макаренка, я загорілась бажанням стати педагогом.
Це бажання підігріло ще кілька книжок на педагогічну тематику, на жаль, не згадаю вже, які саме; але досить тривалий час (десь з піврокувчителювання - моє покликання.
Але зачекайте, таки згадала - "За снігами білими" (на жаль, не пам'ятаю автора), це була, мабуть, друга книга, що надихнула на бажання займатись саме педагогікою.
Потім мене відпустило, бо, по-перше, стало зрозуміло, що я не дуже люблю людей, а особливо - дітей.
Водночас я згадала про пристрасть до малювання, що з'явилась ще задовго до, бо малювати я почала роки в три - ще коли не навчилась читати.
Ввижала себе великим художником, навіть три місяці відвідувала художню школу свого часу.
Пішла звідти так само стрімко, як і прийшла - бо стало скучно, нічому новому мене не вчили.
Потім багато ще було мрій та мрійочок, нічого суттєвого, але наприкінці школи дуже хотіла стати програмістом (тоді це ще не було в тренді).
Але, обираючи ВИШ для вступу, під тиском обставин та власної невпевненості обрала таки іншу спеціальність, про що жалкувала всі роки навчання у ВИШі (хоча жодного разу не шкодую про ці роки самі по собі).
Далі роки роботи та кар'єрних коливань, але в кінці кінців два з гаком роки тому моя мрія (одна з них, ви ж не подумайте, що то була єдина протягом всього часу, який я скромно пропустила) здійснилась.
Список з мрій став коротшим на одну позицію, розрісшись при цьому з роками до розміру траси Киів - Чоп, що навпіл розрізає місто мого дитинства
