Господи, боже мій!
Яка ж самотня вечірня земля!
Які ж таємничі тумани над болотами.
Хто блукав поміж цих туманів, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непомірний тягар, той знає.
Це знає стомлений.
І він без жалу залишає тумани землі, її болоттячка та ріки, він віддає себе з легким серцем у руки смерті, знаючи, що лишень вона його заспокоє.
Чарівні чорні коні навіть ті втомились і несли своїх наїздників повільно, і неминуча нічь стала їх навздоганяти.
Відчуваючи її за своєю спиною, причаївся навіть непосидючий Бегемот і, вціпівся у сідло когурами, летів мовчазний і серйозний, розвіяв свій хвіст.
Ніч почала застилати чорною хустиною ліса й полонини, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер вже нецікаві і  непотрібні ані Маргариті, ані майстру, чужі вогники.
Ніч переганяла кавалькаду, сіялась на неї зверху і викидала то там, то тут у посмутнівшому небі білі плямочки зірок.
