Суматоха студентського гуртожитку з кожним днем все сильніше й сильніше давить на мене своїм галасом і ритмом.
Усе частіше замислююся про домівку десь на околиці міста...
Чи, можливо, квартиру в зеленому районі із краєвидом парку з величезного відкритого балкону.
Приватний будинок — свій власний, невеличкий і затишний, набридливо сидить у голові і за будь-яку ціну не хоче з неї вилазити.
Хоча розумом я усвідомлюю, що це та ще морока — всі ці енергоблоки, власна система опалювання, проводка, і ще купа речей, у яких я абсолютно не розбираюся.
Напевно, квартира — кращий варіант.
Вона ж бо може бути просторою, звукоізольованою і нічим не гіршою за будинок, а проблем приноситиме менше.
Душа вперто скиглить і нагадує, що квартира — то завжди сусіди.
"Буцім-то, нічим не краще за гуртожиток" — так вона каже, і навіть розуміючи безглуздість цієї претензії, я безсила щось зробити.
Все ж таки, попри купи додаткових витрат і незручностей, будинок має свою ледь не містичну знакову силу, яка притягує — не частина дому, а ціла, власна хата, зовсім "своя".
