-А знаєш що, мамо?  - сказала раптом Надія Пилипівна, і очі її засвітилися.
- Якщо завтра буде така ж погода, то я з ранковим поїздом поїду до нього в місто!
Принаймні я хоч про його здоров'я дізнаюся, подивлюся на нього, чаєм його напою.
І обидві стали дивуватися, як ця думка, така проста і легко здійсненно, раніше не приходила їм в голову.
До міста всього півгодини їзди, так потім візником хвилин двадцять.
Вони поговорили ще трохи і, задоволені, лягли спати, разом в одній кімнаті.
- Охо-хо-хо ... Господи, прости нас грішних!  - зітхнула баба, коли годинник в залі пробив другу.
- Не спиться!
- Ти не спиш, мамо?  - запитала дочка пошепки.
- А я все про Альошу думаю.
Як би він свого здоров'я не зіпсував в місті!
Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.
