- Так! - сказав мій співмешканець і покрутив головою.
- Я тут три тижні живу.
І, знаєте, кожного дня служба, кожного дня служба..
У будні о 12 дзвонять до доранкової, о 5 годині до ранньої обідньої, а о 9 - до пізньої.
Спати зовсім неможливо.
Вдень ж акапісти, правила, вечерні...
А коли я говіл, так просто падав від втомлення.
- Він зітхнув і продовжив: - а не ходити до церкви неловко... дають монахи номер, годують, і якось, знаєте, незручно не ходити.
Воно нічого, день, другий, все ж, можна постояти, але три тижні тяжко!
Дуже тяжко!
Ви надовго сюди?
- Завтра ввечорі їду.
- А я ще два тижні поживу.
- Але тут, здається, не прийнято так довго жити? - сказав я.
- Так, це правда, хто тут багато живе і об'їдає монахів, того прохають поїхати.
Судіть самі, якщо дозволити пролетаріям жити тут скільки їм завгодно, то не залишиться ні одного вільного номеру, і вони весь монастирь з'їдять.
ЦЕ правда.
Але для мене монахи роблять виключення, і, сподіваюся, ще не скоро мене звідси прогонять.
Я, знаєте, новозвертачийся.
