- Господи, народжуються ж такі розбійники! - шепче Палегія Іванівна, з шахом дивлячись на чоловіка.
- Як - то бідній матері!
Наступає мовчання.
Степан голосно зіває та роздивояється на чайниці китайця, якого він бачив уже тисячу разів.
Обидві тітоньки і Марківна обережно хлібають з тарілочок.
У повітрі тиша та духота від пічки..
На обличчях і в рухах лінь, перенасиченість, коли шлунки повні до верху, а їсти все ж потрібно.
Прибираються самовар, чашки та скатерть, а родина все сидить за столом..
Пелагія Іванівна то і вскакує і з вираженням жаху на обличчі біжить на кухню, щоби поговорити там з поваркою щодо вечері.
Обидві тітоньки сидять у колишніх позах, непорушно, склав ручки на грудях, і дрімають, споглядаючи своїми олов'яними очами на лампу.
Марковна кожну хвилину гикає та питає:
- Від чого це я гикаю?
Здається, і не їла нічого такого... і ніби не пила...
Гик!
