Слинка невпевнено переглядається з Рябовим, видихає та говорить:
— Нам би тільки на тязі постояти.
— А навіщо?
Все дурощі...
Не такої ти комплекції, щоб дурощами займатися...
Ігнашка, так і бути, людина нерозуміюча, його Бог образив, а ти, слава тобі Господи, старий, помирати час.
От до всенічної йшов б.
Нагадування про старість, напевно, гризе Слинку.
Він крякає, лоба зморщує та мовчить цілу хвилину.
— Послухай ти мене, Семене Митриче! — каже він з перепалу, піднімаючись і вже моргаючи не однією правою щокою, а усім обличчям.
— Істинно, як, перед Богом... побий мене творець, після Святої отримаю від Степана Кузьміча за вісі і віддам тобі не руб, а два!
Покарай мене Бог!
Перед образом тобі кажу, тільки дай мені зброю!
— Да-ай! — каже виючим басом Рябов; чути, як тісниться його дихання, і відчувається, що він хотів би сказати багато чого, та не знаходить слів.
— Да-ай!
