-Що ж це таке? - бурмотіла зажахана стара.
- Він же писав третього дня, шо з дому не виходить!
Де ж він ночує?
Ой леле!
Надія Филипівна заслабла і навіть не могла зняти із себе шляпку.
Ніби їй дали дурману, вона бездумно поводила очима і судомно почала хапати мати за руки.
-Нашла кому повірити: двірнику! - говорила стара, яка метушилася навколо доньки і плакала.
- Бач яка ревнива!
Не стане він обманювати...
Та як він може обманювати?
Хіба ми які-небудь?
Ми може і купецького звання, а він не має права, тому що ти йому законна дружина!
Ми жалітися можем!
Я за тебе двадцять тисяч дала!
Ти не безприданниця!
І стара розревілась і махнула рукою, і також заслабла, і лягла на свою скриню.
Обидві вони не помітили, як на небі з’явилися блакитні плями, розріділи хмари, як в саду по мокрій траві обережно ковзнув перший промінь, як розвеселівші горобці застрибали навколо калюж, в яких відображались пропливаючі хмари
