Соціальні мережі стали  частиною нашого  життя.
Частину мого життя.
Онлайн навчання(не факт що і у майбутньому його не буде ),онлайн дозвілля, добре , що поки не онлайн робота.
Відчуваю інколи справжній тиск.
Кількість інформації, кількість чатів, постів, сайтів, скрінів ,посилань на зум та віконця з лицями та нікнеймами там ,та ще купа новомодних слів засіли у головах ,та не у серці.
У серці те ,що змушує мене відчувати себе живою.
Я вважаю, що якою б частиною життя не були для нас технології сьогодні , все ж потрібна певна дистанція.
Дистанція між віртуальним світом та прекрасною реальністю.
Так , віртуальний світ теж може бути прекрасним , але не вічним.
А от природа, вічна.
Вічна тим,що зупинитись посеред парку, вдихнути свіже повітря, побачити слід від ботинок на снігу та почути спів якогось птаха-мить,яка запам'ятовується  надовго.
Адже вона змусила відчути смак життя, а саме природи, яка дана просто так , лише оглянутись.
Вона не у віконці , вона поза межами.
Так от, я люблю гуляти сама.
Так я не відволікаюсь на розмови або сміх із кимось ( це я теж люблю ).
Я вчусь відчувати ,бачити ,справді бачити.
Бачити сліди від санів,які створили доріжку.
Згадуєш як катався у дитинстві?
І сумуєш..
Адже де зараз дорослих побачиш на санях?
А як хочеться сісти на них з реготом, відчуттям піклування , адже ту людину ,яка тебе буде везти,ти явно довго вмовляв\ла на цю авантюру.
А як щодо підживити лебедів у зоокуточку, окрім яких ні душі?
Вони чекають.
Час іде , а вони все занурюютсья з головою у холодну крижану воду , інколи смішно ходять по льоду , не уявляючи цього самі.
Найкращий час спостерігати за ними - коли ті виходять на такий холодний  сніжок, але такий теплий для них.
Як гордо вони це роблять.
Розправляють крила та обсихають від води , в якій бавились одне з одним , та яка встигла стати льодом.
