Ти не спиш, мама? - запитала дочка пошепки.
- А я все про Альошу думаю.
Як би він свого здоров'я не зіпсував в місті!
Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.
- Я і сама про це думала, - зітхнула стара.
- Спаси і збережи, царице небесна.
А дощ-то, дощ!
Вранці дощ вже не стукав у вікна, але небо по-вчорашньому було сіро.
Дерева стояли сумні і при кожному нальоті вітру сипали з себе бризки.
Сліди людських ніг на брудних стежках, канавки і колії були повні води.
Надія Пилипівна вирішила їхати.
- Кланяйся ж йому, - говорила стара, укутуючи дочка.
- Скажи, щоб не дуже-то за своїми судам ...
І відпочити треба.
Нехай, коли на вулицю виходить, шию огортає: погода - врятуй бог!
Так візьми йому туди курчати; домашнє, хоч і холодне, а все ж краще, ніж в трактирі.
