- Дід Степан, поїдемо в село! - просив він, плачучи.
- Мені тут страшно ... і-і, як страшно!
І навіщо ти, окаянний, мене з села виписав?
- Хто це окаянний?
А хіба можна законному дідові такі безпідставні слова?
Випорю!
- випорю, дід, випорю, як сидорову козу, а тільки звезені мене до мамки, зроби божеську милість ...
- Ну, ну, онучок, ну! - зашепотів ласкаво кучер.
- Нічого, не бійся ...
Мені і самому страшно ...
Ти богу молися!
Рипнули двері, і показалася голова двірника.
- Чи не спиш, Степан? - запитав він.
- А мені всю ніч не спати, - сказав він, входячи.
- Всю ніч відчиняй ворота та замикай ...
Ти, Альошка, що плачеш?
- Страшно, - відповів за онука кучер.
Знову в повітрі ненадовго пронісся виє голос.
Двірник сказав:
- Плачуть.
Мати очам не вірить ...
Пристрасть як побивається.
- І батько тут?
- І батько ...
Батько нічого.
Сидить в уголушке і мовчить.
Дітей до рідних забрали ...
Що ж, Степан?
В свого козиря зіграємо, чи що?
