— Мій блідолиций брате, я прошу тебе, поїхали!
Ти ж запевняв, що поїдеш, сам мене зманив, а як їхати, так от і злякався.
— Я... я не злякався, а мені... мені шкода маму.
— Ти кажи: поїдеш чи ні?
— Я поЇду, тільки... тільки стривай.
Мені хочеться вдома пожити.
— У такому разі я сам поїду! — вирішив Чечевіцин.
— І без тебе обійдуся.
А ще теж хотів полювати на тигрів, битися!
Коли так, віддай же мої пістони!
Володя заплакав так гірко, що сестри не стрималися і теж тихо заплакали.
Наступила тиша.
— Так ти не поїдеш? — Ще раз спитав Чечевіцин.
— По... поїду.
— То ж одягайся!
І Чечевіцин, щоб вмовити Володю, вихваляв Америку, ричав як тигр, зображав пароплав, сварився, обіцяв віддати Володі усю слонову кістку і усі левові та тигрові шкіри.
И цей худорлявий смуглявий хлопчик із щетинистим волоссям і ластовинням здавався дівчатам незвичайним, чудовим.
Це був герой, рішуча, мужня людина, і ричав він так, що, стоячи за деревом, дійсно можна було подумати, що це тигр або лев.
