-Жила людина й померла! - сказав кучер, дивлячись на вікна, у яких усе ще миготіли тіні.
- Сьогодні вранці тут по подвір'ї ходив, а тепер мертвий лежить.
-Прийде час, і ми помремо, - сказав двірник, ідучи з продавцем оселедцем, і їх обох уже не було видно в темряві.
Кучер, а за ним Альошка несміливо підійшли до освітлених вікон.
Дуже блідна пані з великими заплаканими очима та сідий, благовидий чоловік зрушували серед кімнати два ломберні столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів видно було ще цифри, написані крейдою.
Кухарка, що вранці бігала по подвір'ю й галасувала, тепер стояла на стільці й, витягуючись, намагалася закрити простирадлом дзеркало.
- Діду, що вони роблять? - запитав пошепки Альошка.
-Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід.
- Ходімо, дитино, час спати.
