- Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід.
- Підемо, дитинко, пора спати.
Кучер і Олексьо повернулися в сарай.
Помолилися богу та й роззулися.
Степан ліг в кутку на підлозі, Олексій у санях.
Сарайні двері були вже закриті, смерділо горілим від погашеного ліхтаря.
Трохи згодом Олексь підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих же чотирьох вікон.
- Дідусю, мені страшно! - сказав він.
- Ну, спи, спи ...
- Я кажу тобі, мені моторошно!
- Що тобі моторошно?
Охі ти бешкетник!
Мовчання.
Олекса раптом вискочив з саней, голосно заплакав і підбіг до діда.
- Що ти?
Чого тобі? - злякався кучер, теж підводячись.
- Я чую виття!
- Хто виє?
- Страшно, дід ... Чуєш?
Кучер прислухався.
- Це плачуть, - сказав він.
- Ну піди, дурнику.
Їм шкода, ну і плачуть.
- Я в село хочу ... - продовжував онук, схлипуючи і тремтячи всім тілом.
- Дід, поїдемо в село до мами; поїдемо, діду, милий, бог тебе за це відправить у царство небесне ...
