Кілька людей зриваються з місця і біжать до села по рогожу.
Натхнення охоплює писаря.
Він закатує рукави, тручи боки долонями, і робить купу дрібних тілесних рухів, що свідчать про надмір енергії та рішучості.
— Не товчіться, не товчіться, — бурмоче він.
— Усі зайві — йдіть!
Вже поїхали по урядника?
А ви би йшли, Герасиме Алпатич, — звертається він до старшини.
— Ви набрались, і у цьому вашому прецікавому стані найкраще — сидіти вдома тепер.
Старшина туманно ворушить пальцями і, прагнучи щось сказати, так надимає обличчя, що воно, диви, візьме й лусне, розлітаючись навсібіч.
— Ну, клади його, — кричить писар, коли приносять рогожу.
— Беріть за руки і за ноги.
Ось так.
А тепер кладіть.
— Йди ти до біса, — бурмоче утопельник, не чинячи спротиву і немов не помічаючи, що його піднімають і кладуть на рогожу.
— Ми не хотим.
