Травми та “білі плями” історії
Одна з чільних ідей книжки – шкідливість непроговорених травм, котрі сидять у свідомості, подібно до принишклих злодіїв, і лишень чекають моменту, коли їм вдасться вискочити з пітьми й брутально атакувати тих, хто наївно вважає себе хазяїном ситуації.
Нині повсякчас даються взнаки травми, завдані цілій країні упродовж усього ХХ століття.
У цьому людська “біда з історією”: “наколи її уроків не засвоєно, рано чи пізно вона неминуче поверне прогульників назад у той самий клас, перескладати провалений іспит” [212].
Для Оксани Забужко стирання радянською владою культурної меморії українців – головна причина того, що зараз ми невдатні “впізнати ... в репортажах з “проблемних регіонів” ... пряме продовження” тих історичних сюжетів, що почалися на зламі ХІХ-ХХ століть [212].
Історики та письменники виконують одну й ту ж саму роботу – оберігають культурну пам'ять, щоправда з відмінністю: поети описують події, котрі не надруковані на сторінках підручників з історії [110 асм].
Авторка “І знов я влізаю в танк” свідомо закриває забрало і йде у вир інформаційної війни, котра почалася аж ніяк не разом із Революцією Гідності, адже вона, невидима, непомічена майже всіма, точилася завжди: “Нас поступально, безугавно готували до творення “СРСР-2”, атакуючи тепер не фізично, а ментально: через мережу й ЗМІ, вміло при цьому використовуючи травми українців.
Декілька столітній досвід мають росіяни як не як” [].
Однією з ласих для російських спецслужб лакун, котру можна наповнювати вгодним Кремлю змістом, є замовчування українськими митцями своїх справжніх стосунків з радянською владою.
Забужко небезпідставно закидає шістдесятникам те, що вони, відмовчавшись у 90-ті, “продовжили віку УРСРівському наративу” [265].
Шістдесятники не виконали “власний екзистенційний обов'язок”, не полишили по собі портретів доби, не розказали про “стратегії співіснування з режимом”, чим перетворили наші знання про 1970 — 80-ті на, за висловом Забужко, “білу пляму”, внести в котру обриси людям, які не були свідками подій (особливо тих, що розгорталися за зачиненими дверима в кабінетах КДБ) і годі зараз, і зась у прийдешньому.
Через мовчанку, гідної довіри “української історії того періоду [1970–80-ті]” ми так і не створили [265].
Маємо до діла з небажанням митців псувати спрямовану в майбуття фаму, себто чорнити страдницькі лики кіптявою, викриваючи власну співпрацю з КДБ.
Для Оксани Забужко мовчання – вже злочин сам по собі, і у випадку з шістдесятниками їхнє небажання проговорити минуле обернулося тим, що в ХХІ столітті українці не змогли розпізнати російського впливу там, де він був [265].
Оскільки Оксана Забужко не вдає політично німу й безугавно пише та говорить про сучасні й колишні травматичні події (чим і зменшує їхній згубницький вплив), її закиди старшому поколінню, що не вклало в руки своїм молодшим збої задля боротьби з інформаційними атаками агресора, є зрозумілими.
У полі меморії поети і прозаїки від давності долають розрив між “сьогодні” й “колись”, бо слово – це могутня медія; створення же розриву (у цьому випадку відмова від слова письменниками, які власне й оперують що стихією мови, майстерно викладаючи 33 літери в нові, недосяжні креативним здатностям обивателів форми) між радянським минулим і пострадянським теперішнім є актом навмисного забування, у тіні котрого чатують й дужі виростають постколоніальні травми.
Місто як накопичувач пам'яті
Наочним втіленням травми другого покоління є місто Дніпро, оскільки воно, окутане маркерами радянщини, як морські каміння оброслі коралями, стає репрезентантом у сучасному минулого, що завдяки символам не відступає і повсякчас сьогодення чіпко тримається.
Аби нівелювати вплив колоніальних наративів, важливо очистити простір від старої символіки.
Наприклад, знести монументи гнобителям, бо “торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота” розпочинається в Дніпрі лише варт ступити на платформу вокзалу, де розташований пам'ятник Петровському [218].
В есеї “Розпечатування “закритого міста”” Оксана Забужко рецепцію монументу на честь Петровського порівнює з мандрівкою в часі на вісім десятиліть назад, коли одразу розумієш, “ і “чия власть”, і “хто тут хазяїн”: ті самі, що прийшли сюди [у Дніпро] взимку 1919-1920 рр.
Ті, що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували, щоб і познаки не було.
Ті, що вбили ... великого письменника ... Валер'яна Підмогильного, і знищили його рукописи, й на 60 років “запечатали” ім'я” [218].
Усі дії загарбників у Дніпрі зводяться до нищення: людей (фізично й психологічно), нематеріальної й матеріальної культур.
Радянська влада силу, притаманну нищенню та творенню приборкала собі на користь: перше слугувало забуттю “ворожої” попередньої ідеології, а друге – вкоріненню угодного новонасадженого.
