- Де, де, де, - сипав він.
- Тек, тек ...
Відмінно, юнак ...
Не треба сумувати!
Швидка, недбала мова доктора, його сита фізіономія і поблажливе «юнак» роздратували Климова.
- Навіщо ви кличете мене юнаків?  - простогнав він.
- Що за фамільярність?
До біса!
І він злякався свого голосу.
Цей голос був до того сухий, слабкий і співучий, що його не можна було впізнати.
{=>
—}- Чудово, чудово, - пробурмотів доктор, анітрохи не ображаючись.
- Не треба сердитися ...
Де, де, Де ...
І вдома час летів так же разюче швидко, як і в вагоні ...
Денне світло в спальній раз у раз змінювався нічними сутінками.
Доктор, здавалося, не відходив від ліжка, і кожну хвилину чулося його «де, де, де».
Через спальну безперервно тягнувся ряд осіб.
Тут були:
Павло, чухонец, штабс-капітан Ярошевич, фельдфебель Максименко, червона кашкет, дама з білими зубами, доктор.
Всі вони говорили, махали руками, курили, їли.
Раз навіть при денному світлі Клімов бачив свого полкового священика о.  Олександра, який у єпитрахилі і з требником в руках стояв перед ліжком і бурмотів щось з таким серйозним обличчям, якого раніше Клімов не спостерігав у нього.
Поручик згадав, що о.  Олександр всіх офіцерів-католиків дружньому обзивав «ляхами», і, бажаючи посмішити його, крикнув:
