Абогін раптом подзвонив.
Коли на його зов ніхто не відкликався, він ще раз подзвонив і кинув дзвіночок на підлогу; той глухо вдарився об килим и видав жалісний, точно передсмертний стон.
З'явився лакей.
- Де ви зховались, дідько бі вас взяв?! - накинувся на нього хазяїн, зжимаючи кулакию - Де ти був щойно?
Пішов, скажи, хай цему пану подадуть коляску, а мені вели карету подати!
Стій! - крикнув він, коли лакей повернувся йти геть.
- Завтра щоб жодного зрадникане залишалось в домі!
Все геть!
Наймаю нових!
Гадіни!
В очікуванні екіпажів Абогін та лікар мовчали.
До першого вже повернулись вігляд ситості та витонченості.
Він крокував по гостинній, витонченно тряс головою і, очевидно, щось задумав.
Гнів його ще не минув, але він старався подати вигляд, що не помічає свого ворога...
Лікар же стояв, тримаючись однією рукою за зай столу и дивився на Абогіна с тим глибоким, дещо цинічним не нарним призрінням, з яким можуть тільки горе та бездолья, коли бачать перед собою ситість та витонченість
