Кучер та Альошка повернулись до сараю.
Помолились богу, роззулись.
Степан ліг в углі на підзолгу, Альошка у санях.
Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо гаром від загашеного ліхтаря.
Трохи згодом Альошка підняв голову та озирнувся довкола; крізь щелини дверей було видно світло від тих самих чотирьох вікон.
- Діду, мені страшно! - сказав він.
- Ну, спи, спи...
- Тобі кажу, страшно!
- Чому тобі страшно?
От пустун!
Помовчали.
Альошко раптом вискочив з санів і, голосно заплакав, підбіг до діда.
- Що ти?
Чого тобі? - злякався кучер, теж піднімаючись.
- Виє!
- Хто виє?
- Страшно, діду...
Чуєшь?
Кучер прислухався.
- Це плачуть, - сказав він.
Нумо йди, дурнику.
Їм шкода, от і плачуть.
- Я в село хочу... - продовжував онук, схлипуючи та тремтя всім тілом.
- діду, поїхали в село до мами; поїхали, діду, милий, бог тобі за це пошле царство небесне...
