"Пробач мене і як омога швидше забудь.
Я покидаю тебе назавжди.
Не шукай мене, це не має сенсу.
Я стала відьмою від горя й негараздів, що трапились зі мною.
Мені вже час йти.
Прощавай.
Маргарита".
З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні, а слідом вбігла Наталія, обвішена речима.
В цю ж мить всі ці речі, дерев'яні плечики з платтям, мереживні платки, сині шовкові туфлі і поясок - все посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками.
- Чудово, правда? - голосно викрикнула охриплим голосом Маргарита Миколаївна.
- Як же це так? - шепотіла Наталія, задкуючи, - як ви це робите, Маргарито Миколаївно?
- Це крем !
Крем, крем, - відповіла Маргарита, вказуючи на виблискуючу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом.
Наталія, забувши про кинуте на підлозі пом'яте плаття, підбігла до столика й жадібними, палаючими очима вилупилась на остаток крему.
Губи її щось шептіли.
Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням:
