Абогін мовчав.
Коляска, покачуючись та стукаючи о каміння, проїхала пісочний берег та покатилася далі.
Кірілов замежувався у смутку та оглянувся навколо себе.
Позаду, через убогий світ зорей, була бачна дорога та пропадаючі у темряві прибережні верби.
Справа лежала рівнина, така ж рівна та безкрайня, як небо; далеко на ній тут і там, ймовірно, на торф'яних болотах, горіли убогі вогники.
Зліва, паралельно дорозі, тягнувся холм, кучерявий від маленького чагарника, а над холмом нерухаючись стояв великий півмісяць, червоний, трохи подернутий туманом та оточений мілкими хмарками, які, здавалося, роздивлялися його з усіх боків і пильнували, щоб він не пішов.
У всій природі відчувалося щось безнадійне, болісне; земля, як занепала жінка, яка сидить одна  у темній кімнаті і намагається не думати про минуле, томилася спогадами про весну та літо й апатично очікувала ненеминучої зими.
Куди не поглянеш, всюди природа темною, безкорднонно глибокою і холодною ямою, звідки не вибратися ні Кірілову, ні Абогіну, ні червоному напівмісяцю..
