Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами, Мелітон побачив стадо.
Сплутані коні, корови і вівці бродили поміж кущів, і потріскуючи гіллям, обнюхували лісну траву.
На узліссі, притулившись до мокрої берези, стояв стартй пастух, худющий, в подраній свитині і без шапки.
Він дивився на землю, про щось собі думав і грав на сопілці, схоже, машинально.
- Здрастуй, діду!
Помагай Боже! - привітав його Мелітон тонким, стплим голоском, зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому, м‘ясистому обличчу.
- Файно ти на сопілці граєш!
Чиє стадо пасеш?
- Арамонівське, - неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху.
- Стало бути, і ліс артамонівський? - запитав Мелітон, оглядаючись.
- І справді артамонівський, скажи на милість.
Зовсім було заблукав.
Всю пику собі хмижняком обідрав.
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку.
