- Діду, що вони роблять? - запитав пошепки Альошка.
- Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід.
- Підемо, дитинко, пора спати.
Кучер і Альошка повернулися в сарай.
Помолилися богу, роззулися.
Степан ліг в кутку на підлозі, Альошка в санях.
Сарайні двері були вже зачинені, сильно смерділо гаррю від погашеного ліхтаря.
Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло все від тих ж чотирьох вікон.
- Дід, мені страшно! - сказав він.
- Ну, спи, спи...
- Тобі кажу, страшно!
- Що тобі страшно?
Який балуваний!
Помовчали.
Альошка раптом вискочив з саней і, голосно заплакав, підбіг до діда.
- Що ти?
Чого тобі? - злякався кучер, теж підводячись.
- Виє!
- Хто виє?
- Страшно, дід...
Чуєш?
Кучер прислухався.
- Це плачуть, - сказав він.
- Ну дивись, дурнику.
Їм шкода, ну і плачуть.
