Колезький асесор обережно  поклав немовля на східці тераси і махнув рукою.
Його обличчям зверху до низу знову ніби мурахи поповзли...
— Вибаче мене підлого, брате! - пробурмотів він.
- Не поминай лихим словом!
Він зробив крок назад, але у той же час рішуче крякнув , сказавши:
— Ай, була не була!
Чхати хотів я на все!
Візьму його, і нехай люди кажуть те, що забажають!
Мігуєв взяв немовля і  почав швидко крокувати назад.
«Нехай кажуть те, що хочуть, - думав він.
- Піду зараз, стану навколішки і скажу «Ганно Пилиповно!»
Вона жінка добра, зрозуміє...
І ми будемо виховувати.
Якщо виявиться хлопчиком, тоді назвамо Володимиром, а якщо дівчинкою, то Анною...
Врешті-решт у старості буде втіха...»
І він вчинив так, як вирішив.
Плачучи, завмираючи від страху й сорому, сповнений надії і дивного захвату, він увійшов у свою дачу,  пішов до дружини і став перед нею навколішки...
