Душевний настрій людини, яка їхала, був жахливим.
Ставало зрозумілим, що відвідування лікарні для душевно хворих людей залишило в ньому дуже важкий слід.
Рюхін намагався зрозуміти, що його мучить.
Коридор з синіми лампами, який прилип до пам'яті?
Думка про те, що гіршого лиха, ніж втрата розуму, немає у світі?
Так, так, звичайно, і це.
Але це - лише так, загальна думка.
А ось є ще дещо.
Що ж це?
Образа, ось що.
Так, так, образливі слова, які кинув Бездомний в обличчя.
І лихо не в тому, що вони образливі, а в тому, що в них міститься правда.
Поет не дивився вже по сторонам, а, дивлячись в брудну підлогу, яка тряслась, став щось бормотати, нити, гнітити самого себе.
Так, вірші...
Йому - тридцять два роки!
Насправді, що ж далі?
- І далі він буде складати декілька віршів на рік.
- До старості?
- Так, до старості.
- Що ж принесуть йому ці вірші?
Славу?
"Що за дурня!
Не обманюй хочь самого себе.
Ніколи слава не прийде до того, хто складає дурні вірші.
Чого вони дурні?
Правду, правду сказав! - безжалісно звертався до себе Рюхін, - не вірю я ні в що, що я пишу!..."
