І губернатор розповів, як під час останньої російсько-турецької війни, однієї морозної ночі загін, у якому він перебував, стояв нерухомо тринадцять годин у снігу під пронизливим вітром; боячись бути поміченим, загін не запалював вогонь, мовчав, не рухався; заборонено було палити...

Почалися спогади. Губернатор і голова пожвавились, звеселішали і стали згадувати пережите, перебиваючи один одного. І архієрей розповів, як він, перебуваючи на службі у Сибіру, їздив на собаках і як він, сонний, одного разу, під час сильного морозу, випав з возу і ледь не замерз. Коли тунгузи повернулися і відшукали його, він був ледве живий. Потім, ніби змовившись, літні чоловіки раптом замовкли, сіли поруч і замислились.

— Ет! — прошепотів голова. — Здається, час забути, але як поглянеш на водовозів, школярів, заручників у халатиках, усе згадаєш! Та узяти хоч би й  музикантів, що грають зараз. Певно, серце вже болить їм, і животи зводить, і труби примерзли до вуст... Грають та гадають: "Матір Божа, а нам же ще три години тут на морозі сидіти!"
