Есе з Я, бо без Я не есе

Перше, що мені спало на думку, коли я відкрив Амадоку, “Боже, невже я знову читаю Забужко”. ЇЇ “Музей покинутих секретів” я читав з інтересом, але без задоволення. Забужко запам’яталася непомірною жорстокістю і зневагою до людей про яких вона писала, окрім тих яких асоціювала з собою. Одна з її цитат, які яскраво запали в пам’ять, стосувалася випадкової героїні про яку читачі нічого не знали, у якої не було ні слова, ні історії, ні часу розповісти про себе: “тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків”.

“Музей” дуже нагадував “Амадоку”, особливо на початку. Нагадував тьмяним, занедбаним Києвом де в повітрі висить відчуття декадансу. Сімейною сагою з Галичини часів другої світової.  “Реінкарнації” НКВДистів, які приходили до людей в сучасному житті. Але “Амадока” пішла іншим шляхом ніж “Музей”. Власне, вона пішла зразу кількома шляхами одночасно.

У одному з інтерв’ю Софія Андрухович розповіла, що на роман народився через бажання розповісти історію Віктора Петрова і “Розстріляного Відродження” та Голокосту. Вона пише: “Про них мало говорилося - страх розмовляти на ці теми багато про що свідчить і їх об’єднує”. Ниткою, що  з'єднала ці теми стала сучасна лінія роману про скаліченого солдата, що втратив пам’ять і жінку, яка розповідає йому історію про нього. Але мовчить про саму себе.

В інтерв’ю я знайшов своєрідне завдання, яке ставила собі авторка: “сконструювати модель зв’язків між часами, людьми, між нами всіма, між минулим і сьогоднішнім, щоб зрозуміти, якою є наша спільна історія і як впливають відмінності на те, що з нами відбувається зараз”.

Особливість “Амадоки” в тому, що це не один роман. Це декілька романів у різних жанрах.  Всередині вони складаються з окремих менших текстів. У частину про Голокост вписано новела про Пінзеля, пару замальовок про подорожі Сковороди та притчі про хасидського проповідника Баал Шем Това.

Книга починається тричі. Спочатку від імені жінки — Романи, що знайшла свого пораненого на війні чоловіка з понівеченим обличчям. Далі від імен чоловік, що втратив пам’ять прокидається в лікарні і єдине, що він впізнає це акваріумні рибки. А втретє знову від імені Романи, яка зустрічає Богдана, трохи самовдоволеного чоловіка, що приносить їй архів своїх сімейних листів та фотографій, втягує в пограбування і спить з нею.

Одна зі сцен, які запам’яталися на початку книги була сцена у помешканні батька Богдана, безіменного професора:  “Хоч усі деталі увійшли в пази, а поступально-обертальні рухи здійснювалися то в пришвидшеному, то заповільненому темпах, хоч золотисту термоковдру зросило дрібненькими крапельками, і їх огорнуло солодкаво-солоними ароматами — жодна з чотирьох зіниць не захопила собою цілу рогівку, невситимість не розпалила нутрощі вогнем, вони не пустилися берега.” У цій цитаті є якась дуже чесна оцінка самої книжки. Як би багато всього цікавого у ній не було, різноманіття жанрів, детально прописана географія та історичний фон, широка мережа культурних посилань, все воно не складається до купи.

Я можу придумати причину чому це так. Роман описує травму культури і травми конкретних людей. Він ніби зшите обличчя героя. Шви навмисне грубі і видимі. Вони змушують дивитися на розлами і межі. Ті місця де розриваються старі зв’язки та з’являються нові. Але суб’єктивно роман не працює, він все ще залишається для мене компіляцію текстів. Частина з них захопливі, частина нудні, але вони для мене окремі. Як збірку не називай, вона від того романом не стане.


Найбільш вдала частина книги — історія Голокосту та кохання Уляни та Пінхаса. Мене зачепила прискіпливість і обізнаність з яким Софія Андрухович пише про різношерсту громаду Бучача середини минулого століття. Це місто — хороша ілюстрація непростого співжиття різних національностей і конфесій в Україні. Настільки не простого, що людям доводилося “перекладати” свою культуру одне для одного, а більшість старалася просто уникати чужинців.

Уляна знайомиться з Пінхасом, сином кошерного різника Авеля Бірнбаума, коли підглядає за роботою його батька:
“Уляна не помітила навіть, коли ніж увійшов у горло тварини. Все це сталося на розслабленому видиху, в напівсні. Авель продовжував любовно шепотіти, поки двоє помічників з усієї сили притримували сильне велике тіло, яке страшно билося, товклось об підлогу. Уляна враз відчула, що це надходить кінець: і навіть не кінець теличчиного життя, а кінець усього, кінець світу”.

Пінхас пояснює їй, що для релігійних юдеїв важливо, щоб тварина, чи м’ясо будуть вживати в їжу не відчувала страждань перед смертю. Різник просив пробачення у тварини, молився за неї і дарував їй швидку та безболісну смерть. Доля яку зазнали євреї у Другій Світовій була прямо протилежною. Вона вимагала страждань, а смерть часто приходила не моментально, а за довгі місяці виснажливої праці і приниження. Щоб вижити їм потрібно було працювати, залишатися непомітними, корисними.

Роман змушує добряче подумати про стратегії виживання на війні. Про те як просто можна перетвориться з жертви на агресора і як мало людина може змінити в таких обставинах. Напевно кожна людина в житті робить компроміси з совістю, великі й малі. Герої роману робили їх на кожному кроці. Як знати, що ось цей компроміс фатальний і він веде до зла? Особливо коли від твого компромісу не залежить виживання, коли ти  не бачиш безпосередньої шкоди для інших?

У фінальній частині роману всі сюжетні лінії почали сходитися до купи, а персонажі зустрічатися між собою, обмінюватися спогадати й “артефактами”. Все це вийшло трохи механістично, після живої другої частини сторінки знову заполонили персонажі функції. Їх завданням було рухати сюжет, показувати читачам важливе та зводити між собою інших персонажів. Все це була непогано зрежисовано, але залишало по собі відчуття фальшу. Дуже закономірно, що кульмінацією історії стали зйомки телешоу.

У шоу відкрилася головна інтрига сюжету і там прозвучала напевно найважливіша фраза цієї книжки: “Їхня історія стала нашою історією, мої любі. Вони стали нами. Ми свідки їхнього життя, і ми захистимо їх від зазіхань маніпуляторів, від політичних інтриг, від жорстоких антигуманних практик сучасного глобалізованого світу. Ми не дозволимо зазіхати на вічні цінності, на правду, на любов, на нашу віру. Ми віримо, і наша віра — істинна. Ми знаємо, бо ми бачимо, бо ми відчуваємо, бо ми лайкаємо і ми коментуємо. Спільна і світла сила нашої раціональної притомности розвіє темний морок бездушного зла”.  Її сказала одна з персонажок-функцій, без роду і імені. Але, думаю, її голосом говорила сама Софія Андрухович. Роман це нагадування про те, що кожна людина розповідає собі власну історію. Реальність і інші люди далеко не завжди мірило істини у цих історіях.

Висновки

“Амадока” не роман про людей. Читач, що шукає психологію і хоче відчути близькість з героями, пережити частину їх життя і переродитися в них цього там не знайде. І роман навіть не намагається бути єдиним. Він кічиться різними стилями письма, жанрами, історіями і деталями від яких його розпирає. Це енциклопедія текстів, грубо зшитих між собою. “Амадока” це текст, який живе, сам себе створює і розповідає. Романа це героїня свого роману і одночасно сам роман.

Кому варто його читати: людям яким цікава українська історія і культура в 20 столітті, а особливо література, людям, що знають і люблять Київ, людям яким подобаються історичні романи, тим кому подобається розплутувати клубки і з’єднувати між собою різні роз’єднані сюжети.

Що варто прочитати до пари:  романи Віктора Петрова, Забужко (як у вас є терпіння), “Сон Сципіона” Єна Пірса за схожими проблемами, але іншим поглядом.
