Коли я була в дитчяому садочку, всі дівчата хотіли бути ветеринарами, всі хлопики - комсонавтами. Обов'язково треба було знати, ким захочеш бути, коли виростеш. От хто б знав тоді, у 1989му, що скоро всі будуть проходити через важкі часи, що всі дідусі Леніни та хлопчики Володі Ульянови більш не будуть тобі розповідати про моральні норми. Потім більшість знайомих (дітей інженерів) харчувалися картоплею та з дач, інколи діти ментів пригощали їх Бананами і цуукерками. Чи було це мрією, сиідіти над Книгою про смачну і здорову їжу, і мріяти, що манго та фейхоа зі столу з'являться на столі? Та про те діти не так заморочуються що життя якесь не таке, весь світ навколо і так дивний та живе за дивними правилами, і ми силіли з подружкою на сходах, чекали батьків з роботи, та мріяли про різні дивовижні речі: про чарівні палички, про дім на Дніпрі на 20 кімнат, а навколо роботи, про джинів та чудовиськ і трішки про Алена Делона. Тоді коли питали, ким-хочеш-стати-коли-виростеш, я казала що хочу бути художником. Художники можуть мріяти і їх не лають, коли вони сидять і дивляться на красу, не змушують бути практичними, не відривають від цікавих книжок. В старшій школі уже ніколи було дуже мріяти, хоча трішечки ще хотілося. Треба було терміново вирішувати, куди йти вчитися. Подружка пішла на кулінара, бо її мрія про хімічнйи факультет закінчилася на екзаменах, а бороисся за неї вона не стала - краще було отримати професію зараз, казали їй батьки. Я хотла йти на художника-аніматора, потім в книжкову справу. На щастя, тямущі родичі розповіли мені як там все інакше ніж мені мріялося, іщо грошей там не заробиш,  і я пішла вчити програмування в університет. На залишках того дитячого романтизму ще працювала в геймдеві кілька років. Можна сказати, що мрія здійснилася: цілий день працюєш з красивими речами (код красивий) іі твоиш таку собі цифрову магію, без всяких джинів та чарівних паличок. І все можливо, якщо дуже сильно захотіти.
