Варенуха, охороняючи двері, підстрибував біля неї, надовго застрягаючи в повітрі на хитаючись у ньому. Скрюченими пальцями він махав у сторону Римського, шипів і чмокав, підморгуючі дівчині у вікні.
Та стала поспішати, висунула руту голову у кватирку, витягнула скільки могла руку, ногтями почала шкрябати нижній шпингалет і трясти раму. Рука її стала видовжуватися, як гумова, і покрилася труною зеленню. Нарешті зелені пальці намертво обхопили головку шпінгалета, повернули її, і рама почала відчинятися. Римський слабо скрикнув, прислонився до стіни і портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його загибель.
Рама широко відчинилася, але замість нічної свіжості та аромату лип у кімнату увірвався запах погрібу. Покійниця ступила на підвіконня. Римський чітко бачив плями тління на її грудях.
І в цей час радісний несподіваний крик півня долетів з саду, з-за тієї низької будівлі за тиром, де утримувалася птахи, що брали участь у програмах. Горластий дресерований півень трубив, сповіщаючи, що до Москви зі сходу йде світанок.
