Той здригнувся,  повернувся, але заспокоів себе думкою, що професор міг також дізнатися його імя та прізвище  з якихось газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:
- Чи не  є ласка ваша, я дам  зараз розпорядження відправити телеграму вашому дядечку у Киів?
І знову стрепенуло Барліоза. Звідки цей божевільний знає про існування дядечки у Києві.  Адже про це точно в жодних газетах не було сказано. А чи не має рацію Бездомний? А що, як ці документи  «фількіна грамота»?  Що за дивний типок. Телефонувати, телефонувати. Зараз же потрібно зателефонувати. Його швидко розяснюють.
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Тут біля самого входу до Бронноі з лавки назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин, який тоді при сонячному світлі окреслився із густоі спеки. Лише зараз він був вже не легкий повітряний, а звичайний, з плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики, схожі на куряче піря; маленькі оченята, іронічні та напів пяні, а штанці у клітинку, були підтягнуті так високо, що було видно брудні білі шкарпетки.
