- Ах, як страшно! - верещать різнокольорові дівиці. - Ах! Це жахливо!
- Mesdames, спостерігайте! - кричу я їм. - Час дорогий!
А сам я поспішаю, виміряю діаметр... Згадую про корону, я шукаю очима пораненого офіцера. Він стоїть і нічого не робить.
- Що ж це ви? - кричу я. - А корона?
Він знизує плечима і безпорадно вказує мені очима на свої руки. У бідолахи на обох руках повисли різнокольорові дівиці, прижимаються до нього від страху і заважають працювати. Беру олівець і записую час із секундами. Це важливо. Записую географічне положення пункту спостереження. Це теж важливо. Хочу визначити діаметр, але в цей час Машенька бере мене за руку і каже:
- Не забудьте ж, сьогодні об одинадцятій годині!
Я забираю свою руку і, вартуючи кожною секундою, хочу продовжити спостереження, але Варенька судорожно бере мене під руку і прижимається до мого боку. Олівець, скло, креслення - все це падає на траву. Чорт знає що! Пора вже, накінець, зрозуміти цій дівчині, що я дратівливий, що я, роздратувавшись, стаю божевільним і тоді не можу за себе відповідати!
