Экіпажі гуркотять мостовою, шум, гамір... Нарешті всі поїхали, стало знову тихо. Батько нареченої повертається в дім; в залі лакеї прибирають зі столу, в сусідній темній кімнатці, яку всі називають «прохідною», сморкаються музики, всюди метушня, біганина, але йому здається, що в будинку порожньо. Солдати-музики метушаться в своїй маленькій, темній кімнатці, все ніяк не можуть знайти місце разом зі своїми громіздкими пюпітрами та інструментами. Вони прийшли нещодавно, але повітря в «прохідній» стало помітно густіше, нема жодної можливості дихати. Їх «старшой» Осіпов, зі збитими від старості в паклю вусами, стоїть біля пюпітра й сердито вдивляється в ноти.
— А тобі, Осіпов, сносу нєт,— каже підполковник.
—Скільки років я вже тебе знаю? Років з двадцять!
—Бвльше, ваше високоблагородіє. На вашому весіллі грав, якщо ізволітє помніть.
— Да, да...— зітхає підполковник і замислюється.
—Така, брат, історія...Синів, слава богу, поженив, теперь ось доньку видаю, і залишимось ми разом з старою сиротами. Нема тепер в нас діток. Зовсім розділились.
