“Розповід про неспокій” Юрій Смолич
Цього року у мене нажаль не вистачає часу щоб підтримувати тогорічний темп читання (39 книг за рік), а тим паче писати про прочитане. Але про цю книжку я просто не міг на написати.

Історія дуже швидко забувається та фабрикується. І зазвичай у нас немає часу, щоб розбиратися та перевіряти. От ми і віримо у всіляки нісенітниці, котрими нас частують медіа.

“Розповід про неспокій” – це свого роду часопис радянської літературної історії Харкова з 20-х по 60-ті роки минулого століття. Що ж змінилося за 100 років? Не так багато, нажаль…

Коли все тільки починалося
Про книгу я дізнався з чудового допису Анастасії Ковальової на DOU. Це один з, насправді, багатьох випадків коли бере гордість за представників вітчизняної ІТ-спільноти – дуже рекомендую прочитати, якщо цікавитеся історією нашого міста.

Так от, історія починається з прибуття Юрія Смолича (автор книги) до Харкова, столиці УСРР, у складі театру імені Франка. З першого тижня він потрапив у вир культурного життя міста, де він і залишився аж до останніх своїх днів.

Завдяки цьому він був близько знайомий з багатьма видатними культурними діячами тих часів, деякі з них відомі й нині: Олександр Довженко, Василь Блакитний, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня (Губенко), Лесь Курбас, Ярослав Галан, Мирослав Ірчан та багато інших.

Я не буду переповідати вам змісту книги, бо вона й справді доволі містка та цікава. Прочитати її можно онлайн. Також рекомендую завітати на сайт, що розповідає історію будинку “Слово”, де у свій час проживало майже все “розстріляне відродження”.

Натомість поділюся з вами кількома скріншотами моїх улюблених сторінок та кількома думками, що у мене цей твір викликав.


Ідеї проти інструментів
Чим більше я живу та дізнаюсь про цей світ, тим більше приходжу до висновку, що не стільки ідеї визначають людину, скільки інструменти, що вона використовує для їх досягнення.

Сьогодні, особливо серед молоді, прийнято вважати, що СРСР було чистим злом як ідейно, так і фактично. Але то, більшою мірою, через небажання копнути глибше та через природну людську схільність до спрощувань та узагальнень.

Ідеї комунізму були і залишаються дуже привабливими. В ті часи найкращі представники наших народів працювали з усіх сил над втіленням цих ідей.

Але нажаль, на заваді їм стали ті, котрим було не принципово – “обивателі” іншими словами. Саме такі люди піднялись до самих верхів партії, бо не цуралися жодних методів. А потім тими ж методами почали нищити всіх незгодних.

Так і загинуло (часто в буквальному значенні) комуністичне відродження, а з ними і сам комунізм. Так само потерпає Україна і сьогодні від того що насправді талановитим людям заважають працювати усілякі посередності “у руля”.

Тож наступного разу коли будете просувати ваші (та чи правда вони ваші?) ідеї, обов’язково задумайтеся над вашими методами. Ніщо не дає вам права ображати людей, котрі притрумуються інших політичних, релігійних або ж соціальних поглядів.

Мовне питання
З моменту початка подій книги пройшло вже майже 100 років, а те “мовне питання” як було, так є, так і буде. Якщо радянська влада не змогла його вирішити силою, то не зможе вже ніхто.

“Мовне питання” було, є і буде лише інструментом для розпалювання ворожнечі і розбрату серед українського народу. Лише вороги країни можуть пропонувати репресії будь-якої з мов, якими розмовляють українці.

Бо не мова робить нас українцями, а любов до України та тих, хто нас отчує. Саме любов, а не пристрасть.

Я спілкуюся 4 мовами і планую вивчити ще декілька. Чи робить це мене поганою людиною? Чи менше я від того українець, що спілкуюся у побуті російською чи французькою? Думаю, що ні.

Висновки
Будь-ласка будьте відкритими до всього нового, але цікавтеся минулим. Не дозволяйте суспільству нав’язувати вам його думку. Розвивайте критичне мислення. Читайте. Думайте. Живіть.
