Прямо з люстерка трюмо вийшов маленький, але незвично широкоплечий, в капелюсі як у Чапліна на голові, з випираючим в роті кликом, який робив і без того жахливий вид ще мерзеннішим. І при цьому ще полум'яно-рудий.

- Я- ввійшов в розмову це тип - взагалі не розумію, як він потрапив в директори- рудий говорив під ніс все сильніше і сильніше -він такий же директор, як я архієрей!

-Ти не схожий на архієрея, Азазело- помітив кіт, кладучи собі сосисок в тарілку.

-Я про це і кажу- проказав під себе рудий і, повернувшись до Воланда, додав з повагою: - Дозвольте, пане, його викинути до дідька з Москви?

-Киш!!- раптом прокричав кіт, здійнявши хутро сторчма.

І тоді спальня закрутилась довкола Стецька, і він вдарився об край ліжка головою, й втрачаючи свідомість подумав:"Я помираю..."

Він не помер. Відкривши трохи очі, він побачив що сидить, на чомусь кам'яному. Навколо нього щось шуміло. Коли він відкрив, як треба, очі, він побачив, що шумить море, і що навіть більше того - хвиля доходить до його ніг, і що, словом кажучи, він сидить на самому краю мілини, й що під ним блакитне сяюче море, а позаду - красиве місто в горах.
