-Володику, а це ж хто такий? – запитала мати пошепки.
-Ах! – спохопився Володя. – Це, маю честь представити, мій товариш Чечевицин, учень другого класу… Я привіз його з собою погостювати у нас.
-Дуже приємно, ласкаво просимо! – радісно сказав батько. – Пробачте, я по-домашньому, без сюртука… Проходьте! Наталю, допоможи панові Черепіцину роздягнутися! Господи боже мій, та проженіть цього собаку! Це кара!
Трохи згодом Володя і його друг Чечевицин, приголомшені гучним вітанням і досі рожеві від холоду, сиділи за столом і пили чай. Зимове сонечко, пробиваючись крізь сніг і візерунки на вікнах, тремтіло на самоварі і купало своє проміння у чашці для полоскання. У кімнаті було тепло, і хлопці відчували, як у їхніх змерзлих тілах, не поступаючись одне одному, лоскоталися тепло і мороз.
- Ну, ось скоро і Різдво! – говорив співучо батько, згортаючи із темно-рудого тютюну папіросу. – А чи давно було літо, і мати плакала, тебе проводжаючи? Аж ти й приїхав… Час, брате, йде швидко! Ахнути не встигнеш, як прийде старість. Пане Чибісов, їжте, прошу вас, не соромтеся! У нас по-простому.
