Чи то дорога у нас збереглася, чи то ми, при тій дорозі, змінюємося, але все ж таки, є. А дорога в нашому селі,  то ще за "бабці  Австрії".  Мене завжди заворожували ті , рівненько виложені, кАмені.  Всі вони червоні, тільки зрідка трапляються білі. По цій дорозі я, дитиною, гонила  пасти корів. Тоді, сорок років тому, дорога була чистіша,  а вже потім почали підсипати  гравієм. А коли проводили по склу газ, то взагалі, все перерили,  наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося. Ми любимо казати, що час лікує, розставляє  все на свої місця. Так і є . Час відновив нашу , таку милу,  дорогу. Дощі змили  все зайве і я знов, місцями, бачу свої червоні камені. Не каміння, а саме , як в нас кажуть, кАмені.
Так само, і з нами - людьми. Все, що істинне і вічне - те вистоїть і переможе. Нашу, ще австрійську,  дорогу і засипали і асфальтом закатували. І де воно? Пішло за водою, вітром, снігом, за колесами важкого автотранспорту.  А каміння є, бо воно з природи, не створене нами, а Більшим за нас. Тай таке воно.
