-А знаєш що, мамо?  - сказала раптом Надія Пилипівна, і очі її засвітилися.
 - Якщо завтра буде така ж погода, то я з ранковим поїздом поїду до нього в місто!  Принаймні я хоч про його здоров'я дізнаюся, подивлюся на нього, чаєм його напою.

 І обидві стали дивуватися, як ця думка, така проста і легко здійсненно, раніше не приходила їм в голову.  До міста всього півгодини їзди, так потім візником хвилин двадцять.  Вони поговорили ще трохи і, задоволені, лягли спати, разом в одній кімнаті.

 - Охо-хо-хо ... Господи, прости нас грішних!  - зітхнула баба, коли годинник в залі пробив другу.  - Не спиться!

 - Ти не спиш, мамо?  - запитала дочка пошепки.  - А я все про Альошу думаю.  Як би він свого здоров'я не зіпсував в місті!  Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.
