- Так! - сказав мій співмешканець і покрутив головою. - Я тут три тижні живу. І, знаєте, кожного дня служба, кожного дня служба.. У будні о 12 дзвонять до доранкової, о 5 годині до ранньої обідньої, а о 9 - до пізньої. Спати зовсім неможливо. Вдень ж акапісти, правила, вечерні... А коли я говіл, так просто падав від втомлення. - Він зітхнув і продовжив: - а не ходити до церкви неловко... дають монахи номер, годують, і якось, знаєте, незручно не ходити. Воно нічого, день, другий, все ж, можна постояти, але три тижні тяжко! Дуже тяжко! Ви надовго сюди?

- Завтра ввечорі їду.

- А я ще два тижні поживу.

- Але тут, здається, не прийнято так довго жити? - сказав я.

- Так, це правда, хто тут багато живе і об'їдає монахів, того прохають поїхати. Судіть самі, якщо дозволити пролетаріям жити тут скільки їм завгодно, то не залишиться ні одного вільного номеру, і вони весь монастирь з'їдять. ЦЕ правда. Але для мене монахи роблять виключення, і, сподіваюся, ще не скоро мене звідси прогонять. Я, знаєте, новозвертачийся.
